Такий уже менталітет у нас, українців, що все найдорожче ми називаємо «рідним». Рідний батько, рідна мати, рідна Вітчизна, рідна мова і рідна школа.
Мальовниче село Рай-Олександрівка розкинулося на порізаній струмочками і ярами місцевості. Сільські садиби граничать із гаями, посадженими самою природою. Самотні верби, розкидані на лугах, ростуть біля струмків із дзеркально-чистою водою. Навесні й улітку луки, схили ярів покриті яскравим килимом із квітів: пролісків, підсніжників, мати-й-мачухи, фіалок, кульбаб, волошок, ромашок... У густих кущах терну, глоду й на високих дубах співають солов'ї, дрозди, кують зозулі...
У кожного з нас – своя школа. Школа дитинства та юності. Без учителів, людей історичного «вчора», не було б і нас, людей історичного «сьогодні». Життя кожної людини пов’язане зі школою. Покоління за поколінням діти вступають до школи, вчаться, закінчують і виходять у світ, а школа, живе далі, гостинно відкриваючи двері іншим.
До Жовтневої революції в Рай-Олександрівці налічувалося більше 600 дворів, а населення було близько 4000 чоловік. 75% дорослого населення було неписемним.
В 1917 році в селі було дві початкові трирічні школи. У земській школі займалися три класи-комплекту по 50-60 учнів. У школі працювало два вчителя. Один клас вела вчителька Куценко Олена Олександрівна й клас-комплект вів учитель Дикарьов Іван Олександрович (син попа).
У церковно-парафіянській школі займався один клас-комплект і працював там один учитель. Шефом обох шкіл був священик, що викладав Закон Божий.
У жовтні 1979 року учні перейшли в нове двоповерхове приміщення школі по вул.. Шкільній, 67. Учні отримали просторі, світлі, затишні класи, майстерню, спортзал, сучасну їдальню. Особливу увагу приділялося створенню матеріальної бази для оволодіння учнями знань, умінь, навичок.
